Today: 12-07-2024

Дисидентське обличчя сходу та півдня України

Нині схід і південь України найбільше потерпають від рашистської навали. Заяви, які ми чуємо від сучасної російської влади, свідчать про намагання позбавити права на існування всю українську націю. Послідовна системна політика знищення української нації проводилася ще в радянські часи, коли компартія оголосила курс на зближення і злиття націй. Цей же курс у пришвидшеній і відверто цинічній формі проводять зараз військовим шляхом.

Політика асиміляції щодо України — це питання не тільки ХХ століття. Катерина ІІ знищила Січ і перенесла на південь України велику кількість етнічних росіян. У східних регіонах, де бурхливо розвивалася промисловість, відбувалося постійне перемішування населення. Це не могло не впливати на національний склад регіону, побут і мовну ситуацію, однак одразу після Жовтневого перевороту ситуація була зовсім іншою.

Україна у 20-х – 30-х роках ХХ століття

Після придушення Української Народної Республіки щойно встановлена радянська влада мусила якось загравати з національною інтелігенцією, виростити свої партійні кадри, щоб зменшити спротив. Ще одна мета — виявити по всій країні непокірних, самовільних, ідейних людей, які були готові будувати нову Українську державу, тож становили небезпеку. Навіть українці, які виїхали в еміграцію, вірили в те, що це можливо.

Отже, у 1922 році утворився СРСР. Один з перших указів нової влади — курс на коренізацію.

За визначенням Інституту історії України, коренізація — назва політики 1920-х – поч. 1930-х рр. у СРСР, якою партія більшовиків зміцнювала вплив центральної влади через поступки у вживанні національних мов у сферах освіти, культури, державного управління, у соціально-економічному й суспільному житті. Така політика, на думку більшовиків, мала зробити радянську владу повсюдно «рідною», «народною» і «зрозумілою» — яку сприймали б не як нав\’язану, а як корінну. Для цього створювали національні управлінські еліти, які знали місцеву мову, побут, звичаї та традиції, і через них у свідомість впроваджували ідеали й цінності комуністичної ідеології. На місцях така політика набувала відповідних національних форм — українізації, білорусизації, татаризації тощо.

Це дуже швидко дало результати і в науці, і в культурі — в усіх галузях. Відбувся неймовірний сплеск, з’явилися різноманітні мистецькі угрупування: ВАПЛІТЕ, школа бойчукістів тощо. А буквально через кілька років їх почали нищити. У 1933 році українізація йшла паралельно з Червоним терором. Тих, хто відрізнявся від загалу талантом, ідейністю, спрямованістю на побудову національної республіки, за всякими надуманими причинами усували.

Обкладинки журналу «ВАПЛІТЕ»

Обкладинки журналу «ВАПЛІТЕ»

Голодомор став останнім цвяхом у домовину. У 1933 році Сталін своїм указом припинив ігри в українізацію й оголосив курс на зближення націй. Це злиття тривало протягом всієї радянської влади. Далі — остаточна зачистка неугодних, масові розстріли в кінці 1930-х років.

Коли жахіття сталінських репресій завершилося, проголосили курс на ліквідацію наслідків культу особи, проте це ніяк не вплинуло на всі русифікаційні процеси, асиміляцію, зближення й злиття націй. Хрущовська відлига трохи розширила можливості: цензуру послабили, митці отримали більше свободи, почалися реабілітаційні процеси, звільнення з таборів. Це мало позитивний вплив на науку, культуру, громадське життя по всьому Союзу.

Підходи до вивчення українського періоду шістдесятництва

Є два підходи до вивчення українського періоду шістдесятництва: можна його розглядати як період загальної радянської історії, а можна розглядати конкретно стосовно України.

Для Музею шістдесятництва це передовсім рух опору комунізму, тоталітаризму. Попри те, що між українськими й російськими шістдесятниками були хороші відносини, ми проводимо між ними певну межу. Час показав, що ідеї й цілі цих груп різнилися, хоч спочатку мета була однакова — розширити права людини, боротися з цензурою, прагнути свободи творчості й самореалізації.

Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Євген Сверстюк

Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Євген Сверстюк

Хрущовська відлига була дуже обмежена в часі й можливостях. Ув’язнені за причетність до діяльності ОУН й УПА не підпадали під реабілітацію й сиділи свої 25-річні терміни. На заході України більше пам’ятали про ОУН й УПА, а в центрі й на сході — про діяльність УНР. У кожному регіоні були свої вцілілі герої, які передавали досвід молодим.

Наприклад, Борис Антоненко-Давидович був воїном армії УНР, а в радянський час його призначили на редагування українських словників — заміняти питомо українські слова на близькі до російської мови, а відмінні слова оголошувати маловживаними й застарілими. Антоненко-Давидович категорично відмовився від такої роботи. Через це його засудили до розстрілу, але згодом вирок замінили на десятирічну каторгу. З настанням хрущовської відлиги він повернувся в Україну і став місточком між своїм поколінням і поколінням української молоді, яке тепер називаємо шістдесятниками.

Вони і самі називали себе так у кінці 1960-х, коли почалася нова хвиля репресій. Юрій Бадзьо в листі до Івана Світличного пише «колишні шістдесятники», тож маємо задокументований приклад.

У східних і південних регіонах ситуація з національним опором була складнішою, проте автентичне населення в селах зберігало мову, яка є основною ознакою національної ідентичності. У кожній сім’ї прекрасно знали, хто вони — росіяни чи українці. Схід України породив найяскравіших представників, лідерів українського руху опору 1960-х.

Представники руху опору українського сходу

Іван Світличний і Надія Світлична

Івана Світличного називали батьком шістдесятницького руху. Яскравою особистістю була також його молодша сестра Надія Світлична. Їхня родина походила з невеличкого села Половинкине під Старобільськом на Луганщині. Батьки зуміли всім трьом дітям (Івану, Марії й Надії) дати вищу освіту. Як і всі шістдесятники, вони ходили в радянські школи, були піонерами, вступали в комсомол. Батьки, намагаючись уберегти, казали: «Ти бачиш, що в школі кажуть неправду, але скажи так само, це тебе збереже, ти так виживеш, так треба».

Після старшої школи Іван Світличний вступає до університету. Закоханий у літературу, він думає, що краще від російської класики в усьому світі не знайдеш, і рветься на факультет російської філології. Але не добирає бала — і опиняється на українському відділенні. Там відкриває для себе цілий світ. З’явилися друзі, однокурсники, більш посвячені в деякі моменти української історії. Кращим другом Івана Світличного став Владислав Петік, через якого він захопився історією УНР.

Іван, Леоніда (дружина) та Надія (молодша сестра) Світличні, 1957 рік

Іван, Леоніда (дружина) та Надія (молодша сестра) Світличні, 1957 рік

Після університету Іван одразу їде до Києва і стає аспірантом Інституту літератури імені Шевченка, де потім працює на посаді молодшого наукового співробітника. У Києві він знайомиться з багатьма цікавими людьми: перекладачами Григорієм Кочуром, Миколою Лукашем; актрисою Тетяною Цимбал; письменником і мовознавцем Борисом Антоненком-Давидовичем, до якого шістдесятники ходили як на прощу; з правозахисницею Оксаною Мешко, яка теж ділилася досвідом. Вона навіть розробила певну інструкцію, як поводитися й що робити при арешті, хоч спочатку не думали про можливість арештів, їм здавалося, що хрущовська відлига — це прекрасне, світле майбутнє.

Надія Світлична свідомо вступила на українську філологію, потім працювала вчителькою української мови у школі робітничої молоді в селищі Антрацит. Вона страждала через відсутність суспільного запиту на вивчення української мови й писала у спогадах, що на початках своєї комсомольської юності сприймала українство як певну повинність, ледь не як ваду. Тільки після знайомства з відомими українськими митцями у клубі творчої молоді «Сучасник» у Києві відчула самоповагу й гідність. Зрозуміла: ти не тільки маєш бути українцем, а ще мусиш пояснювати іншим, що не можна забувати свого коріння.

Надія Світлична

Надія Світлична

Іван був чудовим літературним критиком, до нього приходило багато творчої молоді. Він допомагав професійно, але при тому ще намагався залучати їх до творення рідною мовою, м’яко направляв: пропонував прочитати одну книжку, другу. Завдяки Світличному українізувалися сотні людей. Він не мав ілюзій щодо радянської влади й був абсолютно свідомий, що рано чи пізно доведеться відповідати за це.

Не приховував поглядів серед найближчих друзів: його метою було здобуття незалежної держави. Зі спогадів Михайла Гориня ми знаємо, що вони зі Світличним обговорювали це питання, Горинь тоді навіть пропонував підпільні методи боротьби. Іван категорично заперечив: сказав, що не можна так робити, треба діяти легально, адже всіх можуть заарештувати, репресувати і вони нічого не встигнуть зробити.

Світличного схопили вперше в 1965 році. 8 місяців протримали під арештом, але через відсутність доказів звільнили. Потім він довго був безробітним. Під чужими іменами міг надрукувати якісь статті, перекладав, створював словник українських синонімів. Цієї роботи так і не завершив.

Іван Світличний

Іван Світличний

12 січня 1972 року почалися масові репресії — Світличного заарештували одним із перших. 18 травня того самого року заарештували Надію Світличну.

Вийшовши на заслання в 1981 році, Іван отримав інсульт, це позбавило його можливості працювати. Поруч була прекрасна вірна дружина Леоніда Світлична.

Стан Світличного погіршувався, але його не комісували. Додому повернувся вже інвалідом, зусиллями родини дожив до 1992 року. Коли почув, що Україна нарешті стала незалежною державою, то був уже повністю паралізованим і дуже слабким. У його очах спалахнуло щось віддалено схоже на усмішку…

Надія Світлична емігрувала в 1978 році. Вона написала заяву, що не хоче бути громадянкою найбільшого у світі концентраційного табору. Тоді політв’язнів обмінювали на затриманих західними країнами радянських агентів. Світлична стала правою рукою Петра Григоренка в закордонному представництві Української Гельсінської групи, працювала на «Радіо Свобода». Присвятила десятки передач побратимам, політв’язням в Україні, намагаючись так полегшити їхню долю, борючись за їхнє визволення й узагалі за українську державність. Щойно стало можливо, приїжджала до України, доклалася до створення Музею шістдесятництва.

Надія Світлична

Надія Світлична

Іван Дзюба

Його внесок в українську культуру просто неоціненний. Молодий Дзюба, як і Світличний, захоплювався російською літературою, закінчив російський факультет Донецького інституту. А в Києві у тому ж Інституті літератури навернувся до українства. Спочатку мав загальне прагнення справедливості: захищав кримських татар, українців, усіх, чиї права були порушені.

Іван Дзюба та дружина Марта Дзюба з первістком.

Іван Дзюба та дружина Марта Дзюба з первістком.

Згодом почав серйозно замислюватися над русифікацією. Ґрунтовно вивчав марксизм і ленінізм, висловлював претензії до радянської влади, мовляв, вони суперечать Марксу й Енгельсу, вказував чіткі цитати. Його робота «Інтернаціоналізм чи русифікація», випущена в 1965-му, стала справжнім вибухом. Її переписували від руки, передруковували на машинці, фотографували, поширювали. Потім праця вийшла друком на Заході.

Дзюбу заарештували в 1972 році й ув’язнили на 5 років. Через критичний стан здоров’я він написав покаянного листа. Довго не міг влаштуватися працювати, нарешті став коректором у заводській багатотиражці. У незалежній Україні Дзюба дуже багато встиг зробити для нашої культури. Він помер 22 лютого 2022 року, а ховали його в день, коли почалася широкомасштабна війна.

Іван Дзюба (крайній справа) серед колег по багатотиражці заводу ім. Антонова, 1980 р.

Іван Дзюба (крайній справа) серед колег по багатотиражці заводу ім. Антонова, 1980 р.

Василь Стус

Народився в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Але його дитинство і юність минули в Донецьку. Оточення мало б сформувати з нього звичайного робітничого хлопця з повним набором так званої донбаської ідентичності. Однак чи то вплив прекрасної маминої мови й пісні, чи то Стусова допитливість і бажання вчитися все-таки сформували зовсім іншу особистість.

Він гостро відчував національну несправедливість, хотів у «справжню Україну». Після філфаку Донецького інституту отримав призначення вчителем української мови. У школі спостерігав несправедливість і русифікацію. Тож написав листа шанованому поетові Андрієві Малишку, у якому ніби чутно крик відчаю: треба щось робити, мова гине, нація гине, бути вчителем української мови в таких умовах — це просто безумство, самогубство.

Василь Стус

Василь Стус

Малишко прочитав, поговорив про цей лист із Бажаном. Вони поспівчували молодому вчителю — і на тому все, Стус не отримав відповіді на цей крик душі.

Потім був виступ на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків», арешт 1972 року, перший суд, тоді другий суд. Василь знав, що з другого ув’язнення, ймовірно, вже не вийде. Він помер за нез’ясованих обставин у таборі 4 вересня 1985 року. Тоді вже почалася перебудова, але до таборів вона не дійшла.

Василь Стус та Іван Світличний

Василь Стус та Іван Світличний

Представники руху опору українського півдня

Родина Караванських

Святослав Караванський і Ніна Строката-Караванська були учасниками місцевого Клубу творчої молоді, писали й поширювали самвидав, збирали книжки для українських бібліотек, відсилали книжки на Кубань.

Святослав був дуже цікавою людиною, закінчив індустріальний інститут і паралельно вивчав іноземні мови. Вирішив відслужити в армії, щоб потім вступити до університету. Там його застала війна. Вийшов з німецького оточення, повернувся до окупованої Одеси. У місті тривало культурне життя, діяли вузи, тож Святослав таки став студентом і швидко знайшов товаришів-однодумців. На початку 1943 року він став членом ОУН, залучив друзів.

У 1944-му радянська влада заарештувала Караванського й засудила на 25 років таборів. Його не звільнили зі смертю Сталіна, але в 1960-му зменшили термін. Він приїхав до Одеси й познайомився з Ніною Строкатою, науковицею-мікробіологом. Вони побралися. Обоє знали багато іноземних мов, займалися просвітництвом, їздили по всій Україні, до них приїжджали з Києва, зі Львова.

Ніна та Святослав Караванські, 1980 рік

Ніна та Святослав Караванські, 1980 рік

Усе припинилося в 1965-му. Без суду і слідства Святослава Караванського знову заарештували й відправили досиджувати термін, а потім ще й збільшили. Ніна Строката-Караванська розлучатися і засудити свої помилки категорично відмовилася. Її арештували 6 грудня 1971 року. В’ячеслав Чорновіл зумів тоді зреагувати і створив комітет захисту Ніни Строкатої. Кількох людей, які туди входили, потім теж заарештували, — це була відчайдушна спроба правозахисту.

Ніну засудили на чотири роки. Вона відсиділа термін у політичному жіночому таборі, закінчення терміну чоловіка мусила чекати в містечку Таруса Калузької області. Караванським заборонили повертатися до України, але дозволили виїхати на Захід. У 1979 році подружжя емігрувало до Штатів. Там працювало в закордонному представництві Української Гельсінської групи й допомагало українцям, які сиділи в таборах.

Василь Барладяну-Бирладник

Румунознавець, письменник. Під псевдо написав низку статей для українського самвидаву, був знайомий зі Святославом Караванським, Ніною Строкатою-Караванською. Деякий час йому вдавалося залишитися непоміченим. Однак коли вже на повну діяла Українська Гельсінська група, він їй допомагав, тож потрапив у поле зору радянської влади. У 1977 році Бирладника відстежили й заарештували. Спочатку присудили три роки кримінальних таборів, хоч стаття, за якою його судили, була політична, а потім продовжили термін ще на три роки.

Василь Барладяну-Бирладник

Василь Барладяну-Бирладник

Вийшовши на волю в 1987-му, Василь знову долучився до діяльності Української Гельсінської групи, став одним з одним із чільних її діячів і членом редакції «Українського вісника».

Ганна Михайленко

Приїхала на Одещину зовсім юною, була уродженкою українського села на теренах, що нині належать Польщі. Людей відтіль розкидали по всій країні, щоб асимілювати. Вона викладала в школі англійську, була перекладачкою. Її жахало ставлення до української мови, тож Ганна намагалася щось змінити: розказувала дітям про Шевченка, водила їх до пам’ятника. Почалися доноси. Її звільнили з однієї школи, потім з іншої, тоді з бібліотеки. Вона мусила постійно маневрувати, але не могла й не намагалася приховувати свій протест.

Ганна Михайленко

Ганна Михайленко

У 1970-х Ганна Михайленко познайомилася з Оксаною Мешко, почала допомагати Українській Гельсінській групі, хоч не була оголошена членкинею групи. Потрапила під арешт, і з нею вчинили підло й страшно: визнали неосудною, вона відбула майже вісім років Казанської психлікарні. Туди потрапляли за політичними звинуваченнями цілком здорові люди. Не кожному випало щастя зберегти себе, здоров’я, психіку, бо примусове лікування руйнувало весь організм. Однак Ганна Михайленко все витримала. Її звільнили в часи перебудови. На запрошення Надії Світличної вона відвідала Америку, потім повернулася до Одеси, брала участь у формуванні Народного руху. До кінця життя була активною людиною, працювала на нашу державність.

Олекса Різників

Його дитинство минуло на Миколаївщині. Хлопець двічі намагався вступити до Одеського університету, але не вийшло. Він пішов до художнього училища, став освітлювачем сцени в Кіровоградському театрі. Почав розуміти, що в державі відбувається щось неправильне. Разом з друзями написав і поширив наївну юнацьку листівку. За неї його заарештували на півтора року, хоч хлопець тоді служив в армії і як поет друкувався в комсомольській пресі.

Олекса Різників

Олекса Різників

Так Різників і його друзі зрозуміли, що українцям не дають бути народом. З ув’язнення він вийшов уже з чіткими переконаннями. Маскувався, однак спілкувався з родиною Караванських, пішов у самвидав, збирав книжки для українських бібліотек. Його засудили вдруге на п’ять з половиною років разом з Ніною Караванською в 1971 році. Олекса гідно відбув ув’язнення і не зламався. Різників досі пише вірші, виступає на радіо й перед публікою, бадьорить Одесу. Побажаємо йому довгих літ і наснаги.

Лідія Півнюк

Народилася на Полтавщині, навчалася в Київському медінституті. Життя привело її в Скадовськ на Херсонщині. Був початок хрущовської відлиги, здавалося, що всіх попереду чекає світле майбутнє. В однокурсника Ліди Миколи Плахотнюка збереглося фото, на якому вона палить портрети Сталіна.

У 1972 році розгорнувся маховик репресій. У Півнюк часто гостювали шістдесятники з інших міст; співали українських пісень, читали українську поезію і тим привертали до себе увагу. Лідія була кваліфікованою лікаркою, мала чудові взаємини з містянами, проте хтось таки написав донос. Жінку ув’язнили на рік до кримінального жіночого табору, якраз коли її синові Ярославу треба було йти до школи. Ліда писала йому листи, які пишуть дорослій людині, просила допомагати 80-річній бабусі.

Тільки-но почалася перебудова, вона активно взялася реорганізовувати осередки Народного руху на Херсонщині й працювала із цим до кінця життя.

Петро Григоренко

Людина з прекрасною радянською кар’єрою, Григоренко не знайшов правди в ленінізмі й почувався винним за те, що відбувається в державі. Його запроторили до психлікарні, а поки «хворів», позбавили всіх звань. У 1975 році він став одним із засновників Української Гельсінської групи.

Петро Григоренко

Петро Григоренко

Іван Сокульський

Поет з Дніпра, член Клубу творчої молоді. Сокульський захоплювався романом Олеся Гончара «Собор», а коли автора почали шельмувати за нього, підтримав його: з кількома друзями-студентами написав листа від членів КТМ на захист Гончара і його твору. Івана Сокульського заарештували вперше 1969-го, а вийшов він у 1973-му. В ув’язненні познайомився з Ярославом Лесівим, уродженцем Львівщини. Згодом одружився з рідною сестрою Ярослава.

Іван Сокульський

Іван Сокульський

Іван й Орися Сокульські стали центром українського тяжіння в Дніпрі. Вони не могли промовчати, коли почалася діяльність Української Гельсінської групи і стали її активними членами. Сокульського посадили вдруге. Робили очні ставки з дружиною, намагалися змусити написати покаянного листа. Одного разу Орися помітила, що чоловік у якомусь дивному стані: виявилося, що йому вкололи препарат. Дружина крикнула: «Не підписуй того, за що тобі потім буде соромно!». Побачення одразу перервали, Іван нічого не підписав.

Родина Івана Сокульського: мама, донька Марійка та дружина Орися.

Родина Івана Сокульського: мама, донька Марійка та дружина Орися.

***

У 1988 році Українська Гельсінська група оголосила про свій розпуск, але на її основі утворилася Гельсінська спілка як нова партія, опозиційна до комуністичної. УГС стала першим таким громадським об’єднанням. За належність до неї могли побити на вулиці, затримати за хуліганство. У 1991 році Івана Сокульського дуже сильно побили невідомі. Його серце не витримало, через рік він помер. Орися Сокульська досі очолює товариства політв’язнів і репресованих усієї України.

Українські шістдесятники — унікальне покоління. Ніхто з них не відійшов від власних принципів, не зрадив себе. Вони є собою, доки дихають. Це люди, які зберегли українське обличчя півдня і сходу, борці, які створюють обличчя України.

Режисер Сергій Буковський: «Тему шістдесятників не відрефлексувало ні документальне, ні ігрове кіно»

Wiki